Kyiv Music Labs

VRODA: «Жіночність, закладена в нашій назві, присвячується кожній жінці України та світу»

19897833_1935736503366525_1620844880_o

Український етно-гурт VRODA нещодавно повернувся з Торонто, де був хедлайнером фестивалю української культури. Вокалістки Анна Заклецька та Ольга Нестеренко розповіли нам про канадську публіку, а ще – про те, як українська музика представлена на світовому ринку.

Настя: Розкажіть, з чого все починалось, як виник гурт?
Анна: Гурт виник у 2008 році. Був такий талановитий музикант і автор пісень Василь Ткач. Він створив бібліотеку українських пісень і звуків та декілька інструментальних треків. Ще один талановитий чоловік, Євген Ступка, прийшовши до нього, почув ці треки та сказав: треба робити пісні й шукати дівчат, які їх гарно заспівають. Так виник гурт. Ми з Василем працювали довго – сім років, а потім почався інший етап нашої творчості. Ми почали співати українські народні пісні в сучасній обробці. Це було нашою мрією, ми обидві виросли у дитячих фольклорних колективах, з якими об’їздили, без перебільшень, півкулі.
Настя: Про яку красу йдеться у назві гурту?
Анна: Ми плекаємо жіночність, материнство і прекрасний статус жінки-берегині. В сучасному інформаційному суспільстві є багато посилів щодо кар’єри, емансипації, і ми абсолютно не проти. Кожен робить свій вибір і несе за нього відповідальність. Якщо людину це робить щасливою, то ми тільки за. Але у нас інша концепція світосприйняття. Нам подобається бути мамами. Я, наприклад, зараз вагітна і цьому дуже рада, адже це прекрасний стан. Це дар – бути жінкою, надихати свого чоловіка, народжувати нове життя. В лексиці слово «врода» застосовується тільки до жінок, і ця жіночність, закладена в нашій назві, присвячується кожній жінці України та світу. Це класно – відчувати себе, в першу чергу, жінкою, а вже потім співачкою, директоркою чи ще кимось.

Настя: А чим Ви займались до створення цього гурту?
Ольга: Наше життя зіткане з різних уподобань та зацікавлень. Я завжди була співачкою. Народна манера цікавила мене з дитинства, але активно її розкрити я змогла лише у «Вроді».
Анна: Ми завжди були творчими. Справ, якими займались, не залишаємо. Тато мене називав ліхтариком, тому що я свічу в багато боків. Проте, моє світло не сягає далеко. Маю освіту політолога і довго практикувала консультативну діяльність, потім вчилась на психотерапевта і до народження першого сина практикувала прийоми. Зараз рідко бувають клієнти, з якими у нас якісь тривалі сесії, але вони все ж є. Це дуже допомагає в житті, завжди доповнює і додає цікавих граней усвідомленості. Ніколи не приходять випадкові клієнти. Як правило, вони приходять зі своєю проблемою, і ти розумієш, що в тебе в житті теж були такі ситуації. Або коли розумієш, що саме тебе дратує, і за законами дзеркальної психології виходить, що це саме те, що ти собі щось забороняєш, а тебе бісить, коли хтось це робить. Це важливо для саморозвитку, бо допомагає не тікати від себе в ілюзії, а все-таки копати в глибину і проходити кризові моменти, після яких стовідсотково настає новий етап, значно більший, значно глибший. Я рада, що це все наповнює моє життя і дійсно допомагає.
Настя: Нещодавно Ви повернулися з Канади. Що це був за фестиваль, і які враження від нього?
Анна: Це молодий фестиваль. Проходить втретє, але вже збирає велику кількість людей. Цього року ще й так вийшло, що Канада святкує своє 150-річчя, і українці займають там почесне місце. Ми відіграли велику роль у становленні Канади такою, якою ми бачимо її сьогодні.
Ольга: Прекрасний фестиваль, мені сподобалась уважність публіки. Вони сприймали кожен наш подих, кожне слово з відкритим серцем, з відкритими очима. Вони знають українську культуру та іноді досліджують її набагато краще, ніж самі українці. Привозити до них те, що вони дуже добре знають, – це відповідальність.
Анна: Було дуже смішно, у нас було два виходи за фестиваль, і ми між собою розмовляли, що з дев’ятої ранку до 12 вечора ніхто не буде сидіти, прийдуть вже інші люди, тому не дуже змінювали програму. Але ми помилялись. Вийшли на сцену, а перед нами ті самі люди. Ця увага до нас, спрага до української музики була дуже приємною. Канадці були вражені «Трипіллям», у якому ми беремо участь як вокалістки, і нашим репертуаром, який для них звучав етнічно, несподівано та сучасно. Ми з ансамблем «Зернятко» дуже вирізнились. Постановка «Трипілля» – це культурний пласт, до якого ми ще не звикли.

19893540_1935736513366524_1380259839_o
Настя: А чим відрізняється публіка в Україні та Канаді?
Анна: З усією повагою, але мені здається, що українська публіка досить балувана. Якщо взяти шкалу якості музичної культури по світу, то українські виконавці, такі як Джамала, «Бумбокс», ONUKA, MONATIK – на дуже високому рівні. Українська музика – передова. В порівнянні зі світовою або європейською, ми в авангарді, і мені здається, що, у зв’язку з цим, наша публіка досить перебірлива. З іншого боку, те, що стосується сприйняття українського, то все-таки довгі роки вбивства престижу української культури системними методами теж дають про себе знати, і нас, звичайно, чіпляють такі вислови, як «неформат» чи «слишком этнично», «слишком народно», і це прикро. Люди, які є впродовж довгого часу відірваними від рідної землі, починають інакше це цінувати.
Настя: Ви не лише співаєте, але й викладаєте. Розкажете детальніше про ансамбль «Зернятко»?
Анна: Я там викладаю, але для мене цей ансамбль особливий ще тим, що він виник з мого родинного тріо. Мені було три рочки, коли ми почали співати: я, моя старша сестра Іванна і мама Раїса, вона вже тоді була професійною співачкою хору імені Г. Верьовки. Я дуже добре пам’ятаю цей період кінця 80-х, коли почались потужні рухи за незалежність України в зв’язку з перебудовою, оголошенням гласності. На Андріївському узвозі часто збирались різні поети, художники, музиканти, і ми втрьох там співали, це допомагало трохи розвіяти серйозні розмови. Потім нам порадили піти на республіканський конкурс «Дебют» на каналі «Д». Як зараз пам’ятаю, на Хрещатик, 26, і за кількістю надісланих від глядачів листів ми виграли, а призом був двотижневий круїз Середземним морем. Але перед цим нам сказали, що це дуже цікаво, по-новому, щиро, і запропонували зібрати більший колектив. Так, в першому складі нас було восьмеро, а після повернення з круїзу вирішили, що хочемо це продовжувати. Ми з сестрою виросли у цьому колективі та зараз там викладаємо. Так наша родинна справа стала частиною мого життя.
Настя: А на яких українських фестивалях Вас можна зустріти цього літа?
Ольга: Країна Мрій в рамках Atlas Weekend, а також зараз у нас ідуть переговори щодо участі у локальних фестивалях в Ірпені та Броварах.
Настя: У Вас був дует з гуртом «Без обмежень». Як це було?
Анна: Все почалось зі спільних подорожей до зони АТО, завдяки нашій чудовій подрузі Соломії Вітвицькій. І коли ти часто їздиш з якимись виконавцями в такі подорожі, де не дотримуєшся ні технічних, ні побутових рейдерів: хто зміг, той і поїхав, хтозміг, той і заспівав, то починаються імпровізації та колаборації на місці. Таким чином ми попрацювали разом. Перша пісня, яку ми заспівали, це був хіт «Без неї ніяк», а друга – вже повноцінний дует «Доле моя». І вона нас так зачепила, що ми вирішили зняти кліп. Хлопці талановиті, харизматичні, і ми щиро радіємо, що в них зараз такий зліт, це було очікувано. Сергій пише геніальні пісні, вони дуже самобутні, різні, та й чоловіча потужність на сцені не може залишити байдужим.
Настя: А які Ваші подальші музичні плани, коли плануєте випуск альбому?
Ольга: Буквально за кілька днів перед Канадою ми завершили міні-альбом. Пісні, які були в електронному вигляді, ми переграли з хлопцями. Також плануємо видати танцювальні треки і різдвяну колекцію.
Настя: Що треба робити для популяризації української культури на європейському ринку?
Ольга: Навчитись цінувати своє та поважати, цікавитись своєю культурою.
Анна: Дуже важливо йти до цього бажання. Повернувшись з Канади, відчуваємо велику різницю в ментальності. Маємо великий потенціал. Будь-яка демократія можлива там, де люди готові до цієї свободи та нею не зловживають. Там ця самодостатність скрізь. Важливо відійти від патерналістського типу мислення, до якого люди звикли в Радянському Союзі, коли система демотивувала. Коли кожна людина зробить вибір, вирішить: «Не хочу я витрачати життя, щоб доводити, що КОЖЕН повинен пофарбувати двері. Я куплю фарбу і зроблю це сам, бо мені тут приємно жити, тут ходить моя дитина, у якої формується смак, естетичні норми». І кожен наведе лад навколо себе. І відчує відповідальність за те, що, навіть коли ми не вдома, це все ще наша держава і наша земля. І тоді ця прірва в ментальності буде поступово скорочуватись.

19911594_1935736530033189_2013802424_o
Настя: Як Ви ставитесь до музичних конкурсів і чи хотіли б узяти в них участь?
Анна: Ми ставимось позитивно. Все добре в міру: коли шоу не переходить кордони рейтинговості, заради якої починаються якісь драматичні моменти або спекуляція на святих цінностях, то це прекрасно. Наприклад, той самий гурт «Без обмежень», який ми дуже любимо, на момент участі в одному з талант-шоу України творив уже понад 15 років. І саме участь у талант-шоу дала їм доступ до тих людей, які чекали на таку музику і просто не знали, де її шукати. Ці всі конкурси дали зрозуміти, що є багато крутих виконавців, які таким чином мають доступ до національної аудиторії. Але прикро, що закони шоу інколи беруть своє, а талант не завжди є визначальним фактором. Шкода, коли різні пісенні конкурси починають спекулювати драматичними історіями. У нас був досвід і у відборах «Євробачення», і в деяких талант-шоу. Звичайно, ми не знімаємо відповідальність з себе, все в житті приходить по готовності, і, якщо ми не пройшли далі, то десь глибоко всередині це нам не потрібно. Але, з іншого боку, офіційною причиною часто слугувало «какие-то вы слишком счастливые». Ми не хочемо висмоктувати з пальця якісь нереальні історії. Наша мета – нести ту культуру й ті цінності, які в нас є. Це не наш стиль життя – страждати, звинувачувати або скаржитись, впадати в позицію жертви. Це не завжди дає хороші рейтинги, але це наш свідомий вибір.
Настя: Що Ви можете побажати нашим читачам?
Анна: Бути вірними собі, чесними з собою. Незалежно від того, що від Вас чекають, хто на Вас дивиться, як би стереотипно Ви не виглядали для когось. Коли Ви приймаєте себе, Вас точно приймає Всесвіт.

Текст: Анастасія Приходько, для Kyiv Music Labs 

Фото: Олександра Базалук