Kyiv Music Labs

Національні колективи vs. Українська музика: колаборація чи опір?

httpwww.brassband.org.ua

В чинному законі України «Про культуру» досить формально та езотерично виявлені основні форми діяльності та обов’язки суб’єктів базової мережі закладів культури. Після загальних слів («збирання», «збереження» «використання»…) читаємо: «…а також (sіс!) забезпечення цілісності культурного простору України, доступності національного культурного надбання, дотримання прав громадян у сфері культури». Тобто, завдання не вказані, а прописані «між іншим» та беззмістовно. Мимохіть в думках звучить улюблена всіма мантра «в Україні відсутня державна культурна політика й дипломатія». Донині імідж нашої країни у цих сферах створюють винятково поодинокі люди або окремі пасіонарні спільноти, допоки в них не закінчиться ентузіазм або термін життя. Чи варто очікувати від переважної кількості керівників національних колективів з менеджерським менталітетом «купи-продай», що лише звикли отримувати вказівки «згори», нової стратегії розвитку української музики? Відповідь знаходиться у статутах усіх національних колективів, де ви гарантовано побачите такі ж драглисті за формою і не потопаючі у воді формулювання завдань діяльності установи, як, власне, і самі положення нормативного документа. Тому й претензій в цьому питанні до них бути не може: буква закону виконується бездоганно.

Все було б чудово, але народжена три роки тому нова українська спільнота все частіше залишається невдоволеною станом речей українського класично-музичного простору (колективи пісні й танцю ми не враховуємо – це окреме питання), від чого відбуваються запеклі дискусії навколо національних музичних колективів та їхньої ролі в культурному механізмі держави. Проте, впадаючи в шал і «праведний» гнів, дуже легко втрапити до пастки вузького та однозначного погляду на стан речей. Нерідко це супроводжується тоталітарною риторикою і виявляється у непрофесійній оцінці. Українська дрімуча гра у «козаки-розбійники», модернізувавшись з недавніх пір у «зраду-перемогу», докотилася і до класичної музики. За команду «зради» «виступають» усі національні колективи, а за «перемогу»  – ті, кого не взяли грати у «зраду», або ж просто небайдужі (адекватні і не дуже) люди. Увесь бісер гри в тому, що другі звинувачують перших у використанні грошей (мільйонів!) платників податків, що суперечить викликам сучасності та вимогам нового суспільства. Іншими словами, не гарують задля створення культурного продукту, що б відповідав духовному запиту українця (цікаво для статистики: який відсоток населення з невеликих міст та сіл чув хоч раз наживо класичну музику?).

Аби краще розібратися в «поведінці» національних колективів та нівелювати фактор маніпуляції великими сумами, найкорисніше поглянути на чинне законодавство, де вказані реальні цифри. В Україні, як постколоніальній державі, у питаннях керування культурними процесами діє патерналістська система. Нормативно вона актуалізована постановою Кабінету Міністрів України про «Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті Міністерству культури за деякими програмами» (№ 247 від 9 березня 2011 року). Згідно цього документа, національні колективи отримують дотацію з державного бюджету у розмірі 87–97 % від фактичного валового доходу закладу (відсоток корелюється наявністю чи відсутністю приміщення для концертної діяльності). Залишок 3-13% покривається коштами від діяльності колективу.

фото httpwww.brassband.org.ua

Як впливає командно-адміністративне фінансове планування на репертуарну політику і яке місце в ній належить українським творам? З цими питаннями звертаємось до генерального директора Національного Академічного Духового оркестру України Олександра Піроженка.

Олександре Івановичу, прокоментуйте ситуацію з державним фінансуванням оркестру.

Нинішня ситуація з матеріальним забезпеченням нашого колективу складна. Фінансова підтримка з державного бюджету надається оркестру виключно на заробітну плату та нарахування на заробітну плату. Хоча не завжди вистачає і на це. Скажімо, минулого року недофінансування нашого оркестру склало 15%. З цією проблемою ми впорались самостійно. Крім того, до видаткової частини бюджету, що повністю лягає на наші плечі, входить сплата земельного податку (який збільшився ушестеро, порівняно з 2016 роком), комунальних послуг. Якби з нас зняли сплату податків на землю та нерухомість, кошти могли би бути направлені на закупівлю костюмів, ремонт інструментів та ін.

НАДОУ відомий київському слухачеві програмами легкої і розважальної музики (Бітлз, АББА, Сінатра), а чи виконуєте ви академічну українську музику?

Справді, у нас багато концертів, що складаються з хітів популярної музики та класичного джазу. Але й про зразки вітчизняної музичної культури ми не забуваємо. Варто згадати про виконання нами видатних творів – «Вечорниць» Петра Ніщинського, спільно з хором «Хрещатик», опери Левка Колодуба «Поет»… Чому згадалися саме ці проекти? А тому що для духового оркестру це нове амплуа. Адже у радянські часи духові оркестри переважно були елементом паркової культури або ж обслуговували церемоніальні процесії (похорони/дні народження). Тому дуже важливо, що завдяки таким творам ми модернізуємось, а також привчаємо свого слухача до української класики.

Все ж, названі твори – це або глибока (Петро Ніщинський) або жива (Левко Колодуб) класика, а чи виконує Національний академічний духовий оркестр музику сучасних молодих українських авторів?

Звісно, ми активно долучаємо молодих українських композиторів до співпраці з нашим колективом. В репертуар НАДОУ міцно увійшли твори Олександра Щетинського, Олега Безбородька, Володимира Рунчака, Сергія Пілютікова.

…я перепрошую, але одному з них за 40, іншим – впевнено за 50!

Оскільки репертуар для такого складу духового оркестру доволі обмежений, я неодноразово виступав на засіданнях Правління Спілки композиторів України, з пропозицією до композиторів написати твори для нашого колективу. Я гарантував виконання. Не зважаючи на кількість композиторів у НСКУ, на пропозицію відгукнулися лише ці автори (названі вище. – С.Н.). Чому відреагували лише четверо? Я не розумію… Мабуть, для молодих, ультрасучасних українських авторів вважається непрестижним писати для національного колективу… Ми підтримуємо і зовсім молодих (у творчому розумінні) композиторів, ще студентів нашої Академії. Вже відбувся концерт класу Левка Колодуба. Нині ми обговорюємо аналогічні проекти з кафедрою композиції НМАУ, а на вересень готуємо до виконання прекрасний твір студента Академії Едварда Кравчука (сподіваємось, що ця прем’єра дійсно відбудеться. – С. Н.).

зі спільноти філармонії у фейсбуці

Для доповнення і розширення загальної картини прямуємо до Національної Філармонії України. Наразі ця установа залишається найпрестижнішою ареною презентації української та світової музики та й основним майданчиком для виступу провідних національних колективів. Хвилюючі всю музичну спільноту питання обговорювались з Хосе Ернандесом (далі Х. Е.) – заступником генерального директора із зарубіжних зв’язків та Оленою Зеніною (далі О. З.) – художнім керівником Колонного Залу ім. Лисенка.

Яким чином держава фінансує Національну Філармонію та яку частку від загальних витрат ваша установа повинна заробити самостійно?

Х. Е.: За планом, встановленим Постановою Кабінету Міністрів України, Філармонія щорічно отримує від держави субсидію обсягом у 85 % від загального валового доходу закладу за фінансовий рік; інші 15 % установа повинна заробити самостійно. В реальному житті складається інша ситуація. Так, по факту, за минулий фінансовий рік державні субсидії покрили близько 80 % витрат, відповідно, перед нами постало завдання компенсувати нестачу у 20 % (в загальних рисах витрати коштів подібні до ситуації з НДОУ, проте масштаб більший – С.Н.). До речі, вся ця інформація є у відкритому доступі на сайті філармонії.

Які завдання ставить перед собою Національна Філармонія? Наскільки успішно вдається їх втілювати?

Х. Е.: Основне завдання Філармонії – широка пропаганда та популяризація вітчизняного й зарубіжного мистецтва, класичної спадщини, відродження української національної культури. Надважливою є також і виховна функція нашого закладу. Окремо зауважу, що виконання класичних творів, їх інтерпретація українськими музикантами, світові гастролі наших провідних колективів та солістів –  теж показник досягнень національної культури.

О. З.: Діяльність Філармонії – це не лише прайм-тайм вечірніх концертів у Колонному залі. Ми проводимо концерти у Малому залі філармонії, у різних локаціях Києва: Будинок вчених (Біла зала), Будинок актора, сюди ж входять численні виступи філармонійного лекторію у загальноосвітніх школах. Вагому долю нашої діяльності складають гастролі солістів та колективів по Україні та за її межами тощо. Що стосується тези про функцію естетичного виховання громадян, то значна увага у нашій роботі спрямована саме на дітей. У Філармонії діє шість дитячих тематичних абонементів, основною метою яких є формування адекватного сприйняття класичної музики. Левову частку програм цих концертів складають українські твори, як, наприклад, в абонементі Національного академічного духового оркестру України. Звісно ж, програми циклу концертів, присвячених 175-річчю Миколи Лисенка, повністю складаються з авторських композицій. У Філармонії проходять звітні концерти музичних шкіл, дитячих хорів –виступи на дорослій сцені особливо надихають дітей.

Чим зумовлена репертуарна політика філармонії, хто її визначає?

О. З.: Вона формується на базі пропозицій керівників кращих колективів Києва та України, наших зарубіжних партнерів, а також солістів та колективів філармонії, які розглядаються в контексті тих завдань, про які йшла мова на початку. Концертний відділ і художній керівник Колонного залу вносять на репертуарну колегію філармонії проект плану концертів із зазначенням виконавців і програм, а також фінансового забезпечення кожного концерту. Що стосується дитячих абонементів і лекцій-концертів, теми визначають лектори-музикознавці і затверджує Художня рада філармонії.
У цьому сезоні заплановано прем’єри творів О. Родіна, В. Польової, О. Щетинського, С. Пілютікова, С. Луньова.

Якщо затвердити квоти на виконання української музики, як це зробили на радіо, якими можуть бути наслідки? Чи позитивно це позначиться на українській класичній музиці?

Х. Е. Порівняння не зовсім коректне. Радіо – не Філармонія. Це різні системи цінностей. Національна Філармонія пропонує інтелектуальний культурний продукт особливого попиту. Але погляньте, цікава статистика (Х. Е. дістає документ з підрахунками. – С.Н.): з усіх виконаних нашими колективами композицій (за 2015–2016 роки) 60 % склали твори українських композиторів, а 40 % – зарубіжних. Серед 11 світових прем’єр – 6 українських. Навіть зважаючи на цифри, стає очевидно, що ці квоти у сегменті нашої діяльності ні до чого.

Чи готова Національна Філармонія, як найважливіший майданчик академічної музики країни, анонсувати принаймні один концерт музики молодих (до 35 років) українських композиторів наступного сезону?

Х. Е. : Ми плануємо проводити такі концерти в цьому та наступному сезонах. Але це, поки що, на рівні переговорів. Філармонія вже замовила декільком молодим українським композиторам твори для виконання. Анонсувати їх ми не можемо, оскільки не узгоджені всі деталі. Ми шукаємо нових поєднань і контекстів, у яких українська музика звучала б небанально і привабливо. Показовим прикладом у цьому напрямку є концертна програма Камерного оркестру Філармонії та хору «Кредо» – «Наш сучасник Бах (Бах, Польова, Родін)». Безперечно, наші дії не позбавлені помилок. Проте ми рухаємось і приймаємо виклик часу, намагаючись удосконалювати філармонійні програми цікавими творчими рішеннями.

 зі спільноти філармонії у фейсбуці1

Підбиваючи підсумки розмов з функціонерами двох національних колективів, можна виявити ланцюжок однотипних проблем, з якими зіштовхуються й інші подібні установи. Специфічні умови державного фінансування напряму зумовлюють особливості репертуарної політики. Компонування програм справді показове: це або супер-класика, як безпрограшний варіант – слухач завжди прийде на те, що знає, – або ж відкрито розважальна музика. Так чи інакше, відбір творів прив’язаний до «запитів» і «смаків» слухача. Наповнення концертних програм часто свідчить про страх перед новим, страх втратити заповнені зали, не сподобатися публіці, не зібрати касу, врешті-решт. В опозиції до національних колективів перебувають композитори, яких грають з частотою рідко або ніколи. Найбільше шансів потрапити у short list на виконання свого твору, звісно ж, у композитора-члена НСКУ. Безперечно, кожен твір пересічного «спілчанського» автора вражає і щораз хвилює до тремтіння. Формула його композиції проста: молодече зухвальство (прострочене років на 40), помножене на жанрово-стилістичний борщ у ступені back to USSR. Для повного успіху необхідно підібрати назву для твору, з обов’язковими ключовими словами – майдан і війна («Майдан» В. Сильвестрова сюди не входить). Найгірше, що семантичне ядро «спілчанства» поширюється і на нове покоління. Ми спостерігаємо, як концерти студентів-композиторів перетворюються на сумні видовища, де форма й зміст творів змагаються за першість в абсурдній еклектиці звучання. Ті ж, хто вирвалися з цього задзеркалля і пропонують цікаву музику, – залишені самі собі, без шансів бути виконаними. Національні колективи переважно не допомагають, приватні концертні агенції допомагають вже рідше (порівнюючи з початком їхньої діяльності). Такий кастовий поділ призвів до ворожості замість співпраці між композиторами і музикантами в цілому. В цьому корінь проблеми розвитку української академічної музики. Мабуть, саме з цієї причини й виконуються, переважно, «три С», адже за відсутності у складний відрізок нашої історії єдності процесів, залишається об’єднуватись навколо символів минулого.

В одному з повчальних листів своєму учню Сенека написав: «Довгий шлях повчань – короткий шлях прикладу». Залежно від позиції, обраної національними колективами, ймовірно залежатиме основний вектор подальшого розвитку української музики.

Станіслав Невмержицький, для Kyiv Music Labs 

Фотографії взяті з соцмереж